Незважаючи на складний час 1940-х років, Леопольд Левицький багато і захоплено працював та опановував нову для себе техніку – гравюру на лінолеумі. Специфічна мова лінориту, можливість різких і виразних контрастів чорного та білого, відносна швидкість і простота виконання якнайкраще відповідали тодішньому творчому настрою художника, який поспішав утвердитись у мистецтві й у житті, заявити про себе в новому середовищі. Адже 1946 року він оселився у Львові та вступив до новоствореної Спілки художників СРСР. Його авторству належать серії ліноритів, які радянські критики характеризували як «романи у гравюрах». Ці теми були близькі митцеві ще від часу його навчання у Краківській академії мистецтв. Однак відмінною є художня мова творів. Якщо в композиціях 1930-х років виразно прочитуються модерні мистецькі тенденції, то у роботах кінця 1940-х простежується прагнення автора дотримуватися реалістичної манери зображення, безумовно, з урахуванням технологічних можливостей лінориту. Ці твори є своєрідною даниною часу, тодішній ідеології, ладу. Водночас у них відбувалося зародження нової художньо-пластичної мови, що характеризує пізніші лінорити Леопольда Левицького.