«Вишивальниця» – приклад осмислення етнокультурної теми в парадигмі пластичного модерністського досвіду, характерний для творчості М. Сельської 1950–1960-х рр. Семантичною основою твору є архетип дому – ціннісно наповненого, асоційованого з життям роду і родини «свого» простору, що протистоїть «чужинності» зовнішніх, не опанованих людиною, непізнаних світів. Осмислення побутової сцени в фундаментальних архаїчних координатах «свого» – «чужого» увиразнює зображення лімінального топосу вікна. Аксичну наповненість, замкненість і теплоту обійстя візуалізують уплощиненість, сезаннівське корпускулярне письмо, поєднання глибоких, теплих, насичених брунатних, вохристих, оливкових, сірих тонів. Спорідненість людини та опорядкованого нею домашнього мікрокосму підкреслює повторення колірних рефлексів на жіночій постаті, домашній рослині, стіні. Репрезентанткою родинного життя і світу народної культури сприймається жінка у повноті її архаїчної символіки та функцій у повсякденному житті. Змістової ємності твору надає семантика невід’ємної від вишивання нитки, асоційованої зі щастям, тяглістю роду, зв’язком поколінь (О. Потебня). Основою пластичного рішення полотна є синтез постімпресіоністських і кубістичних інспірацій, помітних в утвердженні цінності живописної поверхні, пастозності письма, зведенні видимого до колірних площин. З народномистецькою традицією твір єднають ретельне змалювання народного строю та колірна ритмізація картинної поверхні на кшталт візерунків народних килимів.