Багатофігурна скульптурна група «Львівський пантеон» (1896–1898) є карикатурою на представників львівського науково-мистецького середовища останньої чверті ХІХ ст. Твору притаманні гротескність, оповідність, енергійне моделювання форми й низка текстуальних покликань. Так, фантасмагорійність і гротескність образів відсилають до готичної скульптури, химер і гаргуйлів, та до середньовічних бестіаріїв. Важливими в образному рішенні скульптури є перегуки із байкою – короткою дидактичною розповіддю, в якій сатирично, інакомовно, в алегоричній формі зображено людські вчинки та відносини й сформульовано моральний висновок. Зокрема можна припустити інспірованість задуму Т. Баронча творами французького поета XVII ст., родоначальника байки у світовій літературі Жана де Лафонтена «Зачумлені звірі» та «Лев, мавпа і два віслюки». Значущою в конституюванні художнього образу є контраверсія «високого – низького», заснована на протиставленні семантики пантеону, у переносному значенні – сукупності визначних людей, та сатиричного характеру зображення.