Давид

Посередині композиції (розмір відбитка – 9.9 х 12.8 см) змальовано табуретку, ніжки якої незвично складної конструкції, «шарнірно складені» з кривих елементів. На табуретці спиною до глядача сидить фігура молодої оголеної жінки із зігнутими колінами та ступнями на сидінні. Шия жінки обмежена верхнім краєм відбитка. Ліва рука піднята і відведена в лівий бік на рівні грудей; кисть з половиною передпліччя не зображена. Передпліччя опущеної правої руки заховане за тулубом. На передньому плані справа – постать оголеної старої жінки зі зморшкуватим тілом та білою хустиною-покривалом, яке прикриває голову, ліве плече і ліву лопатку. Ліва рука старої жінки простягнена до лівої лопатки молодої жінки. Нижче сідниць її торс обмежений нижнім краєм відбитка. На передньому плані зліва – поясне зображення старого чоловіка в профіль вправо. В нього зморшкувате старече лице, великі губи, велике вухо, білок ока без зіниці. На голові – біле покривало до плечей з п’ятьма темними паралельними смугами. Чоловік одягнений у чорний верхній одяг з довгими рукавами. Фон композиції темний, зі світлими прямокутно окресленими плямами. На фон і тіло молодої жінки нанесено лінії та смужки, що мають вигляд хрестоподібних знаків.

«Ігор Подольчак – молодий український художник, який досяг зрілості, коли більшість політичних емблем радянського комунізму вже були демонтовані. Для «західного» ока, звиклого до світла Гласності, похмуро-комічні картини Подольчака здаються макабричними залишками неусвідомленої історії. Художник відновлює ці пригнічені спогади живописною мовою, що поєднує сюрреалістичну зухвалість з неоготичним репертуаром демонів, дурнів і пекельних катів. У потаємних і темних кутках – однаково, чи то кімната тортур далекого замку, чи то диявольська клініка, якою керує вівісектор, чи маніакально дисциплінарна шкільна кімната, – ці істоти здійснюють незрозумілі, але надзвичайно жорстокі ритуали один над одним і над собою.

Вони нерозривно пов’язані з фантастичними механізмами, які могли б походити з лабораторії доктора Франкенштейна, замку Маркіза де Сада чи виправної колонії Франца Кафки. Їхні кінцівки та органи відпадають, вказуючи на гротескно неправдоподібні протези, що підкреслюють їхні каліцтва. Їхня плоть відривається смугами, наче ремені бондажу, або стікає з них, коагулює, як клей на стінах і підлозі, або застигає як камінь чи огидні екскременти. Вони нерозривно пов’язані з фантастичними механізмами, які могли б походити з лабораторії доктора Франкенштейна, замку Маркіза де Сада чи виправної колонії Франца Кафки. Їхні кінцівки та органи відпадають, вказуючи на гротескно неправдоподібні протези, що підкреслюють їхні каліцтва. Їх плоть відривається смугами, наче ремені бондажу, або стікає з них, коагулює, як клей на стінах і підлозі, або застигає як камінь чи огидні екскременти.

Посилаючись на чудовиськ Ієроніма Босха, Отто Дікса, Макса Ернста та Сальвадора Далі, Подольчак звертається до бурхливої, чуттєвої та збоченої сили метаморфози. В цій саркастичній фантазії образи охоплює своєрідна істерія: двозначний стан, що вимагає як інтенсивності, так і відволікання. Через цю двозначність ми можемо сплутати істерію з екстазом: психоаналітики припускають, що коли істерія є хворобою, екстаз вважається станом благодаті. Чутливий до цієї глибинної схожості митець може розглядати істерію як безсоромний бік екстазу. Ці істоти непристойні не тільки тому, що комічно і жахливо напружуються або хитаються у спастичних позах; у вічних муках свого неминучого герметичного суспільства вони також калічать наше власне почуття морального розрізнення і судження, змішуючи світи живих і мертвих, жертв і господарів, врятованих і приречених.

Їхня плоть б’ється в конвульсіях у жорстких лещатах бажання, зацикленого на репресії: еротичні машини (виготовлені з таємничих квазірелігійних і політичних знаків) обтяжують, замикають, стримують, спотворюють хіть своїх благальників.

У своїй готичній подобі такі гротески відображають людські вади у їхній апокаліптичній формі – їхню справжню форму, що ховається за видимим, одкровення прихованого людського гріха, яким він постане у Судний день. Чи є видіння Подольчака у цьому фантастичному просторі репресій так само апокаліптичними, чи, можливо, вони сигналізують, що політичний острах перед орвелівськими кошмарами перетворюється на екстаз?» (Едвард Коллесс, «Есе». До каталогу виставки «Igor Podolchak. Ukrainian Printmaker», 1991).

https://eprints.utas.edu.au/18624/1/Igor_Podolchak_Ukrainian_printmaker_1991.pdf

Внизу під відтиском напис простим олівцем зліва направо: «"Давид" офорт 25/25 Подольчак 1987».

Львівська національна галерея мистецтв імені Б.Г. Возницького