Вагітна жінка

Погруддя «Вагітна жінка» (1906) належить до зрілого періоду творчості К. Дуніковського – часу здобуття скульптором визнання. На Загальній виставці польського мистецтва у Львові 1910 року твір справив на відвідувачів велике враження та отримав схвальні відгуки на шпальтах художньо-критичних видань. Зокрема К. Сихульський наголошував на прагненні К. Дуніковського до виразу глибоких ідей та емоцій, а М. Третер опублікував дослідження доробку митця. Особливістю скульптури є амбівалентність образу, заснована на уявленнях про вагітність у традиційній культурі слов’ян. Так, багатьма народами вона сприймалась як утілення плідності, апотропеїчної магічної сили й водночас як близький до межі життя і смерті, небезпечний для жінки, оточуючих і життєвого порядку лімінальний (перехідний) стан. Переконання віддзеркалила семантична близькість його означень до слів «тягар», «тяжкість», «вага», «ноша» (болг. «бремєнна», пол. «brzemienna», болг., макед. «тєшка», «тєжка», українське діалектичне «тягітна», «важка»). Показові деривати слова від «живота», «черева» (сх.-слов. «черевата») та від кореня «trud» (болг. «трудна», хорв. «trudnica»). Суперечливість ставлення до вагітної підтверджують заборони на її участь у весільних і поховальних обрядах й господарчих діях повсякдень. Поширення набуло переконання у беззахисності майбутньої матері перед впливом злих демонічних сил. В експресивному, сповненому напруги творі К. Дуніковського складний стан вагітної віддзеркалюють згин постаті під тягарем ноші, виснаженість обличчя, хворобливість вуст і заплющених запалих очей. Виразу художнього задуму слугують асиметрія, різкі контрасти світла і тіні, геометризація та узагальнення форм. У стилістичному сенсі скульптура перегукується з творами Ернста Барлаха, що поєднують експресіоністичну виразність з принципами кубістичного формотворення.

Львівська національна галерея мистецтв імені Б.Г. Возницького