Рисунки жанрових сцен

Юліан Заяць

Основна інформація

ID: Ф-З-Арх-ЛГМ-7/7
Автор: Юліан Заяць
Назва: Рисунки жанрових сцен
Дата створення: 25.04.1962–12.05.1962
Країна: УРСР
Техніка: рисунок
Матеріал: папір олівець туш
Розміри (висота x ширина, см): 20.4 x 28.5

Додатково

Вид: графіка
Жанр: побутовий
Провенанс: Надійшла від Ніни Микитівни Заяць

Інформація про автора

Автор: Юліан Заяць
Роки життя: 1880–1971
Країна: Австро-Угорська імперія, Польська Республіка, СРСР
Біографія: Юліан Семенович Заяць (30.05.1880, с. Богутин, Австро-угорська імперія, зараз Поморянська селищна громада Львівської області – 2.09.1971, Львів, УРСР) – український мистець, правознавець, науковець, бібліограф та культурний діяч. Згідно з певними даними – син священника греко-католицької деномінації.

Первинно навчався у львівській гімназії (завершив з відзнакою 1899 року). Згодом вступив на юридичний факультет Львівського університету, а з політичних міркувань перейшов на навчання до Ягеллонського університету в Кракові (1901). У той самий час вступив до Краківської академії мистецтв, де навчався під керівництвом Леона Яна Вичулковського (11.04.1852–27.12.1936). За інформацією дослідника Олега Купчинського, активно провадив дослідницьку роботу: 1902 року передав на розгляд історико-філософської секції Наукового товариства імені Шевченка наукову працю «Usus fructus nominis», котру було оприлюднено у «Часописі Правничій і Економічній». Зазначимо, що на підставі результатів вислідів у цій праці 1907 року Юліан Заяць захистив докторську дисертацію. Надалі працював за правничим фахом – у Державній прокураторії скарбу (Львів). Окрім того, зокрема 1909 та 1912 роках, підвищував юридичну кваліфікацію у Берліні, де підготував наукову працю «Jus iurandum in litem». За інформацією дослідника Олега Купчинського, слухав лекції в Берлінській академії мистецтв у знакового німецького живописця та графіка єврейського походження Макса Лібермана (20.07.1847–8.02.1935). Однак у вказаний період цей мистець не виконував у цьому закладі регулярної викладацької роботи й лише 1912 року був призначений до Сенату Берлінської академії мистецтв.

Зазначимо, що після Першої світової війни Юліан Заяць працював співробітником приватної адвокатської канцелярії у місті Комарне (нині центр Комарнівської міської громади Львівської області), згодом – адвокатом у Львові. Також Юліан Заяць викладав римське право в Українському таємному університеті й був постійним правничим дорадником митрополита Андрея Шептицького. Долучався до роботи Правничої комісії Наукового товариства імені Шевченка, вступив до однієї з тогочасних ключових партій регіону – Українського національно-демократичного об’єднання. За час існування Другої Польської Республіки (1918–1939) Юліан Заяць став автором звернень до Ліги Націй та Ватикану з приводу насильницьких заходів проти українців у межах військово-поліцейського терору, т.зв. «польської пацифікації», ініційованої лідером цього державного утворення Юзефом Пілсудським. Водночас у 1920-х роках отримав запрошення працювати у львівському філіалі Фінансової прокуратури Польського державного скарбу. Згодом, до приєднання західноукраїнських земель до УРСР – суддя Найвищого адміністративного трибуналу Польщі у Варшаві (1939). Від 1941 року – президент Апеляційного суду (Львів).

Після завершення нацистської окупації був заарештований як особа, котра могла бути причетна до злочинів окупантів. На клопотання інтелігенції (документи з архіву СБУ, вперше опубліковані у матеріалі науковців Миколи Кобилецького та Лесі Трепак), зокрема митрополита Андрея Шептицького, очільника Національного музею Іларіона Свєнціцького, кримінальну справу проти Юліана Зайця було припинено. У 1945 році розпочав викладацьку діяльність у Львівському державному університеті, а з 1946 року працював бібліографом у Науковій бібліотеці Академії наук УРСР ім. В. Стефаника. 1951 року не пройшов атестацію у зв’язку з відсутністю фахової кваліфікації, але з дозволу Атестаційної комісії з 1953 року й до пенсії обіймав посаду бібліотекаря.

За час роботи бібліографом Юліан Заяць зреалізував низку бібліографічних праць: «Матеріали до бібліографії М. С. Возняка» (1946), «Бібліографія праць М. П. Драгоманова» (1947, у співавторстві), «Бібліографія історії міста Львова» (частини 1–2, 1948) – однак жодна з них так і не була опублікована. Захоплювався колекціонуванням мистецьких творів і стародруків, виконував живописні та графічні роботи. Брав участь у художніх виставках у Львові (1929–1932, 1934, 1935, 1937, 1943; Національний музей та Українське товариство прихильників мистецтв), у Варшаві (Польське товариство прихильників мистецтв у салоні «Заохота») та інших містах. Серед відомих творів – «Дама в синьому», «Донька», «Автопортрет», «Хлопець», «Церква в Краснім», «Церква в Кривчицях», «Квіти», «Річка Камінка», що отримали високу оцінку у тогочасній пресі та виставкових каталогах.

Окрім цього мав виразний вокальний хист, володів сильним тенором. За інформацією дослідника Олега Купчинського, закінчив Львівську консерваторію (клас Нестора Нижанківського). Однак Нестор Нижанківський (31.08.1893–10.04.1940) викладав у львівському Вищому музичному інституті імені Миколи Лисенка з 1928 року. Також за інформацією дослідника Олега Купчинського Юліан Заяць виступав із сольними концертами у Львові, Варшаві та інших містах та брав участь у щорічних святкових програмах до Шевченківських днів у Галичині. У 1920–1926 роках очолював співоче товариство «Муза». Щодо спадщини мистця, то значна колекція його творів завдяки діяльності Іларіона Свєнціцького є у збірці Національного музею у Львові ім. А. Шептицького, окремі твори є у відділі мистецтв Львівської бібліотеки Національної академії наук ім. В. Стефаника. За інформацією науковців Миколи Кобилецького та Лесі Трепак, двадцять творів Юліана Заяця було закуплено до московської Державної Третьяковської галереї.

Важливою частиною творчої спадщини Юліана Зайця є серія графічних творів, що нині зберігаються в Архіві діячів мистецтва та культури Львівської національної галереї мистецтв імені Б.Г. Возницького, на підставі яких можна зробити цінні висновки про специфіку навчального процесу, а також пріоритети у більш консервативних мистецьких колах, орієнтованих на розбудову реалістичної візуальної мови через ретельне студіювання натури та вивчення творчих напрацювань мистців минулих епох, передусім тих, хто практикував достовірне відтворення людини та світу, що її оточує.

Опис роботи

На листі представлено групу рисункових замальовок, виконаних з аналітичним зацікавленням до типажів із творів європейських і радянських художників різних епох. Це своєрідна візуальна студія характерів, у якій автор прагне не лише зафіксувати зовнішні риси облич, а й передати психологічну напругу, гротескову або драматичну виразність, закладену у першоджерелах. Серед визначених образів – Дон Кіхот і Санчо Панса у трактуванні Оноре Дом’є з характерною для майстра сумішшю сатири, гуманізму й трагічної іронії. Обидва типажі зчитуються не лише як фігури з літературного твору, але і як узагальнені образи людей на межі комічного, трагічного і героїчного. Далі персонажі Поля Гаварні (перший у першому ряді з лівого боку та останній з правого боку у другому ряді). Лінія тут легша, плакатна, з елементами графічної стилізації, близької до ілюстративної традиції. Образ передано із симпатією, з деякою відстороненою іронією, але й з уважністю до деталей, особливо в роботі над пластикою тіла чоловіка, вигином шиї, положенням плечей. Третім блоком є фрагменти з композицій радянського періоду, зокрема портрет рудобородого (в оригіналі) чоловіка у шубі з відомої картини Бориса Йогансона «Радянський суд». Автор інтерпретує образ не як частину жанрової сцени, а як самодостатній характер. Так само промальовано фігуру, що ймовірно належить до творчості Олександра Герасимова. Можливо, типи селян або колгоспників, з виявленим монументальним спокоєм і пластичною строгою будовою. Передостання фігура – портрет невідомого персонажа, вірогідно з творів художника кінця ХІХ – початку XX століття (ім’я нечітке, можливо, «К(П)...юка»). Характер портрета камерний, можливо з елементами реалізму. Легке штрихування та скупість ліній дозволяють лише окреслити анатомію обличчя, проте в погляді зберігається індивідуальність. Манера рисунка загалом чітка, впевнена, з легкими варіаціями лінії залежно від джерела. У випадку з О. Дом’є і П. Гаварні трохи легша, графічно більш декоративна, натомість при роботі з радянськими образами – тяжча, зі спробами передати об’єм та тональну масу. Залишається відчутним, що ці рисунки не є вправами у копіюванні, а радше роздумами про мову образу у різних культурно-історичних контекстах. Автор працює свідомо, використовуючи ці типажі для дослідження особливостей візуального коду від сатиричного до монументального, від романтичного до побутового. Підписи під деякими зображеннями свідчать про системність роботи (дати: 1962 рік, ідентифіковані імена), що дозволяє розглядати лист як частину ширшого циклу графічних розвідок митця у зрілому віці з акцентом на вивчення і реконструкцію художніх мов різних епох.

Надписи та символи

По центру під зображеннями написи: «З Gavarini»; «10/5 62»; «З Иогансона»; «25/4 62»; «З Гарасимова»; «25/4 62»; «З Домье»; «11/5 62»; «З (нерозбірливо)»; «12/5 62»; «З Gavarini»; «10/5 62».

Правове регулювання

Львівська національна галерея мистецтв імені Б.Г. Возницького

Рисунки жанрових сцен

Інше